Жіночий клуб « Мальва» Благодійної організації «Фонду громади Березані» відсвяткував свій 10 – річний ювілей яскравою подорожжю, яка розпочалася з Лавандової Казки, біля с. Трубівщини Яготинської ТГ. Неймовірні краєвиди та ніжний запах лаванди переніс нас в справжню казку. Жіночий клуб влаштував справжню фотосесію. Завдячуючи родині Касіян, які 4 роки тому заснували Лавандову Казку, ми мали змогу не тільки тішитися краєвидами, а й скуштував справжній лавандовий лимонад та чай. Неймовірні краєвиди та ніжний запах лаванди переніс нас в справжню казку.
Жіночий клуб влаштував справжню фотосесію. Завдячуючи родині Касіян, які 4 роки тому заснували Лавандову Казку, ми мали змогу не тільки тішитися краєвидами, а й скуштував справжній лавандовий лимонад та чай.
Далі наша екскурсія продовжилася до цілющого джерела, яке знаходиться недалеко від с. Трубівщина, в 10 кілометрах на південь від Яготина. Срібне джерело «Калиновий гай» – свою назву отримало за високий вміст срібла в воді. Вода з срібного джерела має легкий приємний смак і довго зберігається. Багато хто із місцевих жителів і не тільки постійно набирає воду. Там настільки людно, що іноді доводиться вистояти чергу, аби набрати води, по 4 і більше годин. Доїхавши до джерела, ми полегшено зітхнули: черга була невеличка. Стояли лише три автомобілі. Проте наша радість була передчасною: люди набирали воду у пластикові п’яти- та десятилітрові бутлі. Тож близько півгодини нам довелось таки почекати. Житель Яготина, який не захотів представитись, сказав, що по воду сюди їздить два рази на тиждень. У ній купають немовля, а також використовують для приготування їжі. Був час розпитати у людей похилого віку, які приходили по воду, про це джерело, що вони про нього знають. За переказом, одній матері, яка мала сліпу дитину, являлась у сні жінка і радила зводити дитину до джерела та вмити її там. Це видіння повторилося кілька разів і зрештою мати пішла туди і виконала все, що їй було сказано. Там неподалік на дереві знаходилась ікона святої Параскеви, у котрій мати і впізнала жінку, що з’являлась їй у сні. Після молитви та умивання Господь явив чудо: дитя прозріло. Відтоді цю криничку стали називати джерелом святої Параскеви. Люди також розповідали, що за часів комуністичного режиму влада неодноразово засипала джерельце перегноєм, загортала бульдозерами, аби люди не ходили до нього. Одного разу навіть забетонували місце, із якого витікала вода, однак джерельце пробило собі шлях навіть через бетон. Взагалі-то кажуть, що ця вода лікує найрізноманітніші хвороби. Її навіть п’ють жінки, які страждають безпліддям. Тож напившись цілющої води і набравши її у пляшки ми продовжили свою подорож.
Меморіальний музей-садиба Катерини Білокур (с. Богданівка Яготинського району) гостинно зустріла жіночий клуб «Мальва». У сінях вимережані Ганною Самарською (ученицею Катерини Білокур) слова Олеся Гончара: Катерина Білокур часто зверталася до Т. Г. Шевченка. «…Як узяла я того «Кобзаря» в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише!), так як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав, наче ото дроком напоїв та ще й чисто розведеним! Я мов зрочилась!… От як засіло мені в голову те велике слово художник! І як його вдіяти, і що вдіяти, щоб носити заслужено те велике слово?!» (з листа до С. Таранушенка, грудень 1953). «Кобзар» завжди стояв у неї на чільному місці, поряд з Гоголем, Чернишевським, мемуарами Рєпіна, посібниками з теорії живопису. У важкі хвилини життя Катерина Білокур зверталася до Шевченка, навіть поїхала на могилу Тараса Григоровича порадитися. Мала багато залицяльників, проте кожен з них хотів бачити в ній господиню, а не художницю. Проте один парубок дуже припав до душі. Приїхала до Шевченка, наплакалася, наговорилася, відкрила свою душу Тарасу Шевченку, зрозуміла наскільки важливим є для неї «те святе чарівне малювання» і в черговий раз відмовила хлопцеві. Так і прожила все життя одинокою… На подвір’ї, де народжувалася краса живописних шедеврів Катерини Білокур Проте бажання малювати переповнювало її душу, не давало спокою, а батьки не дозволяли, бо мали багато роботи на городі, в хаті, по господарству… Право на малювання треба було виборювати. Майбутня художниця виборювала так, як уміла, часом ціною власного здоров’я (вхід у крижану воду закінчився хворобою ніг). Дозволили малювати у неділю. Самотужки навчилася читати й писати, самотужки вивчила буквар, самотужки пізнавала таємниці малярської творчості, сягнула таких художніх висот за життя, що її три картини («Цар-колос», «Берізка», «Квіти за тином») експонувалися у 1957 році поруч із картинами всесвітньо відомого Пабло Пікассо у Франції. Дві з них не повернулися додому: «Цар-колос» і «Берізка». Дуже переживала, плакала, надіялася на їх повернення. Проте не дочекалася… Художниця заспокоювала себе думкою, що вони чогось вартують, якщо їх вкрали. Коли Пабло Пікассо на виставці почув, що автор чудових картин «проста сільська тітка», то сказав: «Якби ми мали таку сільську тітку, то заставили б заговорити про неї увесь світ…».
Сьогодні чудові здобутки її незрівнянного таланту відомі й шановані далеко за межами нашої країни. В експозиції музею – оригінальні твори художниці, виконані олійними фарбами та олівцем: «У Богданівці, за греблею», «Красоля та жоржини», «Птиці», «Жоржини на синьому тлі», «Портрет жінки в зеленому корсеті». Уявлення про оригінальну творчість Катерини Білокур дають майстерно виконані кольорові репродукції («Сніданок», «Колоски з глечиком» та ін.). Про життєвий і творчий шлях Білокур розповідають фотографії, уривки з листів, висловлювань Миколи Бажана, Олеся Гончара. Органічно ввійшли в експозицію музею висловлювання Катерини Василівни. Вони звучать як народні думи, відсвічують мудрістю, поетичністю. Вишивки Катерини Білокур – ще одне мистецьке диво.
Глибоко в серце запала березаночкам творчість майстрині, а в душі ще довго звучатимуть слова Катерини Білокур: «Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети. І вона на їх життьовім шляху усякі перешкоди-незгоди підсовує. І боязкі, і несмілі, і малі духом бояться і напівдороги (і раніш) кидають, бо вони безсилі іти тим шляхом і нести те великеє діло. Але сильних духом не злякає ніщо. Вони з стиснутими вустами, з насупленими бровами уперто, сміливо і гордо (ідуть) до наміченої мети – крок за кроком все вперед і вперед. Вони і на мить не забувають мудрого прислів’я, що “терпіння і труд – усе перетруть”. І таки досягають мети. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».
Наша подорож продовжилась Яготинською картинною галереєю, яка відкрита в 1983 року і є однією з найкращих районних картинних галерей України. Галерея розміщена в двоповерховому кам’яному приміщенні будинку, який є залишком колишнього палацу графа Розумовського та князів Рєпніних (кінець XVIII — початок XIX століття) в мальовничому парку на березі озера Супій. На двох поверхах галереї знаходиться 14 виставкових залів, в яких широко представлено українське мистецтво — твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва. Галерея нараховує майже 250 одиниць творчого доробку видатних митців України.
Свою подорож ми завершили в Музеї етнографії, розташованого на території Яготинської спеціалізованої загальноосвітньої школи №3 (у колишньому приміщенні земської школи.)
Сьогодні музей – це справжній куточок народознавства, осередок співпраці наукових працівників з учнями та вчителями місцевих шкіл, студентами у вивченні краєзнавчого матеріалу : життя та побут українського селянства, зокрема населення Яготинщини. Експонуються вироби члена Спілки художників України Василя Петріва родом з Івано-Франківщини.
Тут можна побачити вироби з гутного скла, які відрізняються один від одного кольором, прозорістю, здатністю передавати гру світла, вовняні килими, домоткані, виготовлені на Київщині в XІX ст. Також представлені речі домашнього вжитку – господарське та хатнє начиння. Експозиція Музею етнографії дає змогу відвідувачам розширити знання про минуле наших предків, про побут, звичаї та обряди народу
Ми втомлені і щасливі повернулись у рідну Березань. Дуже дякуємо всім учасникам цієї неймовірної подорожі за теплу і дружню атмосферу!
Дякуємо Шубинській Любові Адамівні – заступнику директора з наукової роботи КЗ КОР “Яготинський історичний музей” за сприяння в організаційних питаннях.
